Загадка гибели Владимира Ивасюка: убрали конкуренты или расплата за любовь? [аудио]

Несмотря на официальную версию — самоубийство, многие, кто знал и любил Ивасюка, до сих пор в это не верят. Дескать, видимых причин лезть в петлю у него не было: молод, любимец Фортуны, талантище, прогремевший своими хитами на весь Союз.

В 2009-м расследование гибели композитора было возобновлено. Появилось ли что-то новое в этой истории, разбиралась «КП».

Композитором интересовались спецслужбы

24 апреля 1979 года 30-летний композитор пропал. После трехнедельных поисков 18 мая 1979-го на бездыханное тело Ивасюка в лесу в Брюховичах случайно наткнулся солдат — там как раз проходили военные учения.

О месте и времени прощания нигде не сообщалось — некролог вышел лишь в одной малотиражке. Более того, именно в этот день во многих вузах были назначены комсомольские собрания с обязательной явкой. За присутствие на похоронах угрожали отчислением и увольнением. Тем не менее проститься с автором «Червоной руты» пришли тысячи людей. 22 мая 1979 года весь Львов провожал композитора в последний путь, устилая улицы живыми цветами под песню «Чуєш, брате мій» и неся гроб на руках через весь город. Похоронили Ивасюка на Лычаковском кладбище.

После шести месяцев расследования прокуратура Украинской ССР озвучила официальную версию — самоубийство.

— Я был одним из немногих, кто видел его в день исчезновения, — вспоминает профессор Львовской консерватории Владимир Заранский. — Мы пересеклись в консерватории. Я спросил Володю, мол, скоро сессия, не собирается ли он ехать на гастроли или записи? Он ведь учился по индивидуальному графику. Володя ответил, что будет сдавать экзамены по расписанию, к сессии готов. При этом был в хорошем настроении, веселый.

После того короткого разговора у преподавателя произошла еще одна встреча, довольно странная. 

На улице возле консерватории к нему подошел мужчина и спросил, есть ли на месте студент Владимир Ивасюк.

— Я ответил, что он на третьем этаже, — вспоминает Владимир Иванович. — Было понятно, кто этот человек — такой безликий, абсолютно не запоминающейся внешности. Но я подумал, что контролируют меня. Ведь мне несколько раз приходили возмущенные письма, почему я студенту Ивасюку назначил стипендию, которой ему только на кофе хватит. Намекали, что Володя был богатым человеком. Но хоть Ивасюк и учился по индивидуальному графику, все экзамены сдавал с хорошими отметками.

Накануне вычеркнули из списка на премию

Брюховичский лес находится сразу за городом. Место гибели композитора — в двух километрах от трассы. Дерево, на котором его нашли повешенным, несколько лет назад сломал ветер, остался лишь высокий пень. Рядом установили деревянный крест с фотографией Владимира Ивасюка. Судя по старым венкам, поклонники его творчества появляются здесь нечасто. Но на самом деле пройти к месту гибели непросто — дорога неровная, песчаная, крутые спуски и подъемы. Сложно поверить, что музыкант самостоятельно сюда забрел.

— Я склонен верить только фактам и экспертизам, а согласно выводам экспертов, это было самоубийство, — уверяет «Комсомолку» Ярослав Гнатив, который в 1979 году был заместителем прокурора Шевченковского района Львова. — Я досконально изучил дело Ивасюка. Посмотрите, как он провел 24 апреля 1979 года. Тогда он как бы прощался со всеми: зашел в консерваторию, побывал дома.

Ярослав Гнатив утверждает: несмотря на показную веселость, настроение у композитора тогда было хуже некуда. Дело в том, что во Львовской комсомольской организации собирались выдвинуть Ивасюка со спектаклем «Знаменосцы» на присуждение премии имени Островского. Однако в списке претендентов его не оказалось. Об этом ему якобы сказал с глазу на глаз композитор Мирослав Скорик.

— Ивасюк тогда был в Хмельницком, заседал в жюри республиканского конкурса молодых исполнителей, — продолжает Ярослав Ильич. — Он был шокирован новостью, после конкурса собрал вещи и уехал на железнодорожный вокзал, несмотря на то что уже был заказан автобус домой. 

Знаете, оглядываясь назад, я склонен думать, что Ивасюка довели до самоубийства. Но кто? Власть? Или тот, кто исключил его кандидатуру на присуждение премии? После гибели Ивасюка в народе поползли слухи, что композитора «убрали» как неугодного власти. Даже не посчитались с его славой и известностью.

Роковая Татьяна

— Володя был лауреатом многих песенных конкурсов, учился по индивидуальному графику, поэтому говорить о каких-то притеснениях от власти было бы неправильно, — возражает преподаватель консерватории Владимир Заранский. — Да и ярым националистом он не был: писал украинские песни, но в то же время со своей девушкой, россиянкой Татьяной Жуковой, общался на русском. К слову, как раз Татьяна Жукова стала той роковой женщиной, с которой некоторые поклонники творчества Ивасюка связывают его смерть. Говорили, что красавица-блондинка закрутила голову не только Владимиру, и какой-то ревнивый кавалер решил убрать соперника.

О самой Жуковой известно немного. Училась во Львовской консерватории на отделении вокала, параллельно подрабатывала в Доме моделей манекенщицей. С Ивасюком их связывали романтические отношения. Но после смерти композитора Жукова исчезла. Через много лет стало известно, что она давно живет в Харькове, с журналистами общаться отказывается.

Еще одна похожая смерть

Почти через 30 лет Генпрокуратура возобновила следствие по делу смерти Владимира Ивасюка. Правда, до сих пор неизвестно, что нового там накопали — следователи упорно хранят молчание. Между тем друзья композитора уже давно озвучили свои версии.

— В 2009-м меня снова вызывали во Львовскую прокуратуру, — вспоминает Владимир Заранский. — А когда при мне начали листать многотомное дело, оказалось, что моих показаний почти 30-летней давности там нет. Хотя страницы дела пронумерованы. К слову, при даче первых показаний следователи меня всячески подводили к мнению, что у Ивасюка была депрессия и он был склонен к суициду. Но до сих пор я в это не верю. Я считаю, что это было убийство. Вполне возможно, что Володю убрали как неугодного многим композиторам конкурента. Ему многие завидовали.

А буквально через три недели после похорон Ивасюка работники Львовской консерватории прощались с хоровым дирижером Владимиром Сенишиным. Его нашли повешенным в Шевченковском гаю.

— Точно такой же почерк был, — утверждает Заранский. — Но это дело быстро замяли. Даже показания не брали.

Что на самом деле произошло в Брюховичском лесу в далеком 79-м, по-прежнему загадка. Однако память об авторе «Червоной руты» и «Водограя», и еще более ста украинских песен, музыки к спектаклям, камерных произведений не угасает. На Лычаковском кладбище к могиле Владимира Ивасюка каждый день приходят толпы поклонников, несут живые цветы и зажженные лампадки.

ИЗ ЛИЧНОГО ДЕЛА

Владимир Ивасюк родился 4 марта 1949 года в городе Кицмань на Буковине, а в 23 года переехал во Львов. В то время он был самым востребованным и популярным молодым композитором. В 1970-м его «Червона рута» сразу стала хитом, побив все песенные рекорды СССР. Песни Ивасюка в исполнении Софии Ротару, Иосифа Кобзона, ансамбля «Песняры» звучали в передачах республиканского и Всесоюзного радио и телевидения, а грампластинки издавали миллионными тиражами.

Лауреат Всесоюзных телевизионных конкурсов «Песня-71» и «Песня-72». В 1974 году комсомолец Ивасюк был даже делегатом ХХII съезда ЛКСМУ.

• вгору
• на початок
• назад
• вперед
• в кінець

Життєвий шлях

Стежки дитинства

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну німецьку скрипку.

Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.

Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході «операції» «вождь» падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СССР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його «справу», і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.

Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.

Червона рута — квітка надії

Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.

У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутковського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить Володина пісня «Водограй», а «Червона рута» стає піснею року на Всесоюзному конкурсі «Пісня–71».

Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. «Водограй» перемагає на «Пісні–72». Володя створює нові пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лавреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот–74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень.

1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СССР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом Олеся Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка. Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот–77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому «гігант» дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч зі всенародною любов’ю свою «увагу» демонструє «рідна» партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПСС, мовляв так йому буде легше. Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається.

18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.

Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтаря. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові було не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.

Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу до рідної Вкраїнської землі, повік твою «Червону руту» співати будуть солов’ї.

Спереду процесії йшла в національному стриї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутковським несли великий вінок живих білих квітів (це був «кавалерський» вінок, оскільки Володя не був одружений).

І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.

Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «Слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».

</td>Криминал

Происшествия криминального характера, обсуждение очерков с .

</td>

Последний ответ от Паганель в Лифтсегодня в 03:00

</td></tr></td>Катастрофы

Масштабные и неоднозначные события технического характера.

</td>

Последний ответ от Sergei_VL в Коронавирус из Китаясегодня в 02:07

</td></tr></td>Непознанное

Мистические загадки, не дающие покоя.

</td>

Последний ответ от Александр1 в Практическое изучение телепатиисегодня в 00:39

</td></tr></td>История

Это кажется всего лишь историей, и в то же время заставляет задуматься.

</td>

Последний ответ от tol2013 в Возникновение Руси — России: норманнская теория ве… 09.02.21 13:40

</td></tr></td>Дело Мадлен Макканн

Таинственное исчезновение четырёхлетней девочки из номера отеля 3 мая 2007 года.

Модератор: Георгий

</td>

Последний ответ от Паганель в Исчезновение Мадлен Маккейн 06.02.21 11:30

</td></tr></td>Дело Кейси Энтони

Расследование исчезновения Кейли Энтони и судебный процесс над ее матерью Кейси Энтони.

Модератор: Георгий

</td>

Последний ответ от Anatolii10 в Обсуждение дела Кейси Энтони 03.01.21 20:18

</td></tr>Используемые источники:

• https://kp.ua/culture/453325-zahadka-hybely-vladymyra-yvasuika-ubraly-konkurenty-yly-rasplata-za-luibov
• http://ivasyuk.org.ua/life.php
• https://taina.li/forum/index.php